НАЙВАЖЛИВІШЕ

АФІША

МІСЦЕВІ НОВИНИ

НОВИНИ

ЧУТКИ

Через власні помилки та недопрацювання т.зв. мер намагається "викручувати руки" директорам шкіл?!

У одній з груп ДНЗ №2 неадекватно ставляться до дітей? (+ коментар) Але чи все так однозначно?

Cуддя Ківерцівського райсуду знову отримав квартиру?! (ОНОВЛЕНО)

Переглянути
більше чуток >>>

На головну

У БІЗНЕСІ ПОКЛАДАЄТЬСЯ
ЛИШЕ НА ВЛАСНІ СИЛИ

Якось по телебаченню, на одному з каналів, мою увагу  привернув рекламний ролик  про родукцію вітчизняного виробника «Тартак», очевидно, через те, що там значилася знайома адреса цього підприємства: м. Ківерці… Отже ж, вирішила: “не все так погано у нашому домі”, значить, не всіх ще осилила та страшна «пані криза». Тож, звісно, вирішила поспілкуватися з тим, хто навчився давати відсіч усяким чи то надуманим, чи справжнім фінансовим, соціальним, законодавчим проблемам в сучасних нелегких економічних і політичних умовах – директором ТзОВ «Тартак» Борисом Вікторовичем Смірновим.

- Борисе Вікторовичу, «Тартак» - нині відоме потужне і конкурентоспроможне підприємство. Як Вам вдалося цього досягти за порівняно короткий часовий відрізок, коли чимало виробничих структур збанкрутувало або вже на межі того?
- У це підприємство я вклав усю душу. За тринадцять років існування «Тартака» не пам’ятаю жодного спокійного дня чи ночі: якщо й перебуваю десь на відпочинку, то всеодно думкою тут. Крім того, я весь свій бізнес будую не так, як зазвичай. Тобто, до кожного свого бізнес-плану чи проекту підходжу з кінця, прораховуючи результат, шукаю на чому розставити акценти. Адже підприємництво - це дуже копітка робота.

- А чому саме «Тартак»?
- Розумієте, мій дідусь – Борис Єфремович Пастернак (тезка відомого російського поета – це ж треба так!- авт.), на честь якого й мене назвали, - довгий час працював завідувачем нижнім складом Ківерцівського держлісгоспу. Через те все, що пов’язано з лісом, лісопереробкою – знайоме з дитинства, якщо можна так сказати.

- А чому свій професійний шлях не присвятили  лісовій галузі, оскільки Ви в минулому – відомий спортсмен?
- Так, і справді. Я ще підлітком захопився велоспортом, правильніше – їздою на велосипеді, бо в Ківерцях, на жаль, цей вид спорту не поширений, на відміну від виду транспорту, мабуть, і нині найпопулярнішого для нашого містечка. Отож, велоспортом я почав займатися у Луцьку, в спортивному товаристві «Колос», а після школи був Київський Інститут фізичної культури.

- Ваші спортивні досягнення?
- Майстер спорту. Крім того, звичайно, був учасником та призером багатьох змагань різних рівнів. Так, ставав неодноразовим переможцем обласних змагань з велотреку, абсолютним чемпіоном Укрради «Буревісник», призером чемпіонату України та двічі срібним призером «Універсіади» Радянського Союзу, бо ж вершина моєї спортивної кар’єри припадає  на кінець шістдесятих – початок сімдесятих років. В силу певних обставин, в тому числі і сімейних, змушений був повернутися зі столиці до Луцька і перейти на тренерську роботу.

- Чи багато підготували спортсменів-велосипедистів?
- Чимало. Якщо підрахувати, то, за понад двадцять років тренерської роботи, загалом набереться до двох сотень моїх послідовників, серед яких були й чемпіони області, члени збірної України. Нинішній наставник спортивного клубу «Динамо» в області – Віктор Ковальов – теж колишній мій вихованець і наш земляк.

 - Скажіть, будь ласка, як прийшло до Вас рішення – кардинально змінити професійне заняття? Що підштовхнуло до цього?    
- Я розумів, що перебуваю на віковій межі у спортивній кар’єрі і потрібно знайти у собі мужність, аби поступитися місце молодим, амбітним людям. Тобто, на мою думку, як спортсмен я свій потенціал вичерпав, тож було логічним зайнятися чимось іншим. А оскільки близьким для мене ще з дитинства було те, чим займався мій дідусь, то й вирішив спробувати виготовляти продукцію з деревини, і не десь, а в рідному для моєї родини містечку, бо моя дружина теж народилася в Ківерцях.

- Але ж набагато простіше перепродати лісосировину, отримати прибуток у вигляді вартісної різниці між закупівлею, зачасти й напівлегальною, та продажем.
- Справа в тім, що я бачив, як нищаться величезні ділянки і продається практично за копійки відбірний ліс. На цьому, безумовно, наживаються, і без додаткових капіталовкладень, фізичних зусиль та головних болей. Але ж це – злочин перед державою, бо її обкрадають; і перед людьми, бо бездумно знищується вирощене попередниками. Перед тим, як розпочати справу, я довгий час вивчав ринок, і не лише вітчизняний, знайомився з попитом на якусь продукцію і пропозицією, бо я людина дуже виважена у своїх рішеннях, надто у тих, що стосуються виробництва. Я не кинувся одразу щось виробляти, наперед не прорахувавши, куди цю продукцію потім подіти.

- Щоб започаткувати свою власну справу, потрібен стартовий капітал...
- Так, звичайно. Свої перші гроші я заробив непомірно важкою працею, нерідко доводилося ризикувати й життям.  

- То з чого, власне, розпочинався «Тартак»?
- Я придбав невеличкий цех колишнього Ківерцівського ДОКу і старе його обладнання. Найняв семеро робітників з числа колишніх працівників підприємства, що занепадало. До речі, нині на підприємстві зайнято понад сімдесят ківерчан. Отож, спочатку хотів виробляти дубові бочки для французьких виноробів, однак мій партнер, побачивши кілька виробів, забракував їх. Натомість він запропонував виготовляти дубову клепку для цих бочок і назвав ціну на цю продукцію, яка, відверто кажучи, не могла мене не зацікавити, навіть попри те, що така продукція у Франції коштує щонайменше вдвічі дорожче. Не все, звичайно, одразу вдавалося. Найперше, необхідно було модернізувати виробництво, бо старе ДОКівське устаткування було неефективним. Інвестував капіталовкладення у моє виробництво француз Мішель Бутет, придбавши італійське та французьке обладнання. Він особисто й допоміг його встановити та запустити у виробництво. Так я першим на Волині розпочав виготовляти дубову клепку для французьких бондарів.

 - Мабуть, Вам доводилося часто бувати за кордоном. Чи відрізняється культура виробництва на вітчизняному підприємстві від іноземного?
- Разюче! До прикладу, дубова бочка у французів – наче намальована на картинці: відшліфована дощечка підігнана ідеально одна до одної і стягнута нікельованим обручем. Тож цей виріб за своєю високою якістю став світовим брендом, тобто своєрідним обличчям країни-виробника – на рівні французьких парфумів чи швейцарських годинників. Через те винороби світу купують лише французьку бочку. Така якість досягається, звичайно, завдяки високим новітнім технологіям, в чому ми дуже багато програємо. Але, разом з тим, там працюють і висококваліфіковані працівники при дотриманні надзвичайно суворої дисципліни, тобто працівники цінують своє робоче місце, шанують устаткування, дуже відповідально ставляться до своїх обов’язків. Тут ми теж дуже відстаємо від наших іноземних партнерів.

На мою думку, психологічно ми все ще не перелаштувалися на нові економічні умови. І я зрозумів одну цікаву істину: молодого працівника – випускника ПТУ – легше навчити працювати по-новому, бо в нього уже інакший менталітет, він чудово розуміє, що лише на конкурсній основі можна отримати робоче місце, і лише якісно виконана робота буде належно оплачена. Відповідно, йде процес самовиховання, самовдосконалення. А в працівників колишнього ДОКу підсвідомо спрацьовує інстинкт зрівнялівки та зволікання часу: «аби день до вечора». Або ще один приклад, на іноземному підприємстві не знайдеш жодної людини без спецодягу. А у нас що? Витрачено «Тартаком» чималі кошти на придбання двох комплектів високоякісного спецодягу – літнього і зимового, проте носять його одиниці. Ну, не знаю, до яких методів ще вдаватися, аби переконати, що це потрібно і для безпеки праці, і для їхньої особистої вигоди, і для підтримки престижу фірми, адже у нас буває безліч сторонніх людей, зокрема і з-за кордону?

- Борисе Вікторовичу, я зро­зу­міла, що географія співпраці «Тартака» широка…
- Продукція нашого підприємства, в основному, зорієнтована на європейський ринок, а це – Франція, Італія, Бельгія, Словаччина. В процесі підписання й договір про співпрацю з клієнтами з Баку. Ну, звичайно, наша продукція широко представлена та користується попитом і на вітчизняному ринку. 

- А що ще, крім дубової клепки, виробляє ТзОВ «Тартак»?
- Ми зберегли традиційну продукцію придбаного цеху – виготовляємо пружинні блоки для виробників м’яких меблів. Цінуються і наші матраци. Виробляємо якісний паркет, а ще - дерев’яні ліжка. Як бачите, асортимент не надто широкий, але достатній, щоб при переробці деревини максимально ефективно використати весь сировинний матеріал, тобто створити своєрідне безвідходне виробництво. І, зазначу, нам це успішно вдається.

- На розширення виробництва, його модернізацію, облаштування робочих місць потрібні кошти. Чи скористалися пільговим кредитуванням, якщо таке існує?
- Виробничі потужності ми нарощуємо поступово, тобто не надто стрімкими темпами, як би того хотілося, бо ж, самі розумієте – все впирається в кошти. На державу, чи на «доброго дядька» ми не надіємось – звикли розраховувати лише на власні сили, адже «безкоштовним сир буває лише в мишоловці». Щодо кредитів, то скажу одне – це величезний ризик при постійній політичній і економічній нестабільності в державі, валютних коливаннях та недосконалій законодавчій базі. Крім того, пропозиції комерційних банків не приваблюють виробників через непомірно високі відсотки на позику. Це вигідно посередникам, перекупникам, які позичені гроші швидко вклали в певний товар, збули його і отримали надприбуток, що дає можливість швидко повернути позику і отримати зиск. У виробника шлях до отримання так званого прибутку набагато довший і складніший.
Отож, я не ризикую, бо надто ціную те, чого вдалося досягти за ці роки, і, наголошу – величезними зусиллями та важкою працею. А вдалося-таки й справді багато. Хто з ківерчан пам’ятає, в якому стані був цех, то неозброєним оком побачить зміни. В першу чергу, це стосується облаштованих робочих місць, які відповідають санітарним нормам, затишні побутові кімнати, територія підприємства заасфальтована. У все це вкладено величезні кошти, які можна було б, наприклад, витратити на модернізацію виробництва чи щось інше. Я, однак, переконаний, що найбільшою коштовністю кожного виробника – справжнього господаря – є його працівники при доброму здоров’ї, через те, найперше, потрібно опікуватися цим.

- Борисе Вікторовичу, чи можна вважати, що криза обминула Ваше підприємство?
- На жаль, ні. Оскільки ми, здебільшого, орієнтуємося на європейський ринок, то потрібно відмітити, що попит на деякі види продукції дещо знизився, а отже, зменшилась і її реалізація. Однак, ми не дуже переймаємося, бо в складах вона особливо не залежується, адже наш товар – високої якості і клієнти, поки що, шукають нас, а не навпаки.  

- Хто Вам допомагає зорганізувати виробничий процес, бо, як відомо, одна людина, якою б обдарованою вона не була, не спроможна все продумати і за всім услідкувати?
- Найперші мої помічники – моя родина: дружина Галина Андріївна, доньки Іоланта й Христина, зять. Це – мої ділові партнери і порадники. Наприклад, Іоланта, маючи юридичну освіту, незамінна при підготовці та оформленні офіційних паперів. Христина допомагає при веденні перемовин із закордонними партнерами, послуговуючись знаннями іноземних мов. Дружина допомагає при вирішенні економічних питань, хоча за фахом вона вчитель музики – вчила дітей гри на скрипці у другій музичній школі обласного центру, бо жінки – вроджені фінансисти (каже посміхаючись – авт.).

- То «Тартак» – сімейне дітище й інтереси Вашої родини обертаються довкола нього?
- Так, це сімейний бізнес. Однак, лише на цьому ми не зациклюємося, бо найголовнішим для кожної людини має бути її родина. Цим пріоритетам я ніколи не зраджував, тому, на мій погляд, ми з дружиною виховали чудових доньок, котрі подарували нам дивовижних онуків – Арсенка, Мартину і найстаршенького, за давньою родинною традицією – Бориса. Крім того, у вільний час, який випадає дуже рідко, ми разом з дружиною полюбляємо риболовлю чи мисливство.

- А як же Ваше  юнацьке захоплення?
- Якось вже за кермом автомобіля почуваюся впевненіше. Проте до їзди на велосипеді привчаю онуків. Виключно лише я вибираю і купую їм велосипеди. Тішуся їхніми першими успіхами.

- Віриться, Борисе Вікторовичу, що й «азів» сімейного бізнесу з часом зумієте навчити своїх онуків, а вони будуть вдячними учнями, чого щиро й бажаю Вам.

Розмовляла Марія ХІТЬКО.
Фото Ольги УРИНОЇ.

Джерело: «Вільним шляхом» від 13.03.2010 р.

Коментарі

Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.