| Люди | 11.10.11 р. |
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Продовжуючи тему про ціну незалежності України, 20-ту річницю котрої ми цьогоріч відзначаємо, познайомлю з долею мешканки Ківерець Софії Романівни ПЕТРУК. Бо вона заплатила за неї до¬рогу ціну - дев’ять молодих років перебування на Воркуті, за тисячі миль від дому, та десятиліття принижень і зневажання, позбавлен¬ня усіх громадянських прав тодішньою владою у рідному краї.
Вікопомний день - проголошення Акту Незалежності України – Софія Романівна та Нікон Артемович (нині покійний, світлої пам’яті) Петруки зустріли в Ківерцях, куди переїхали жити до доньки Лесі. Як пригадує жінка, сиділи біля телевізора і жадібно вслухалися у кожне мовлене з нього слово, а з очей котилися сльози. Тоді вірилося, що з цієї миті заживеться в рідній Україні вільно і заможно, без тотального тиску на особистість, а всі кривди і неправди підуть у небуття... Але, на жаль, поки що не все здійснилося із вимріяного й вистражданого українським народом... Проте, незважаючи на всі помилки та невдачі у державотворенні, Софія Романівна сподівається, що українці ніколи не відступляться від свого віковічного прагнення мати свою по-справжньому незалежну економічно і політично державу.
Вперше думки про незалежну Україну поселилися ще у дитячій голівці Софії Сасюк (дівоче прізвище) після цікавих розповідей дядька Федора, маминого брата, коли після важкої селянської праці вечорами збиралася родина за столом. Як дівчинка підросла, то він запропонував їй самій прочитати заборонені польським урядом книжки національно-патріотичного спрямування. На той час вона була вже писемною – закінчила 2 класи польської школи, а як прийшли «перші совєти» у 1939 році, то - ще 2 роки провчилася. Звісно, вона не могла всього, описаного у тих книгах, осягнути своїм дитячим розумом, однак ще з малечку чітко усвідомила просту істину, що Бог і Україна – понад усе!
Народилася ж Софія Романівна в Одерадах, у простій селянській родині, де шанувалася праця на землі й цінувалося все зароблене й нажите власним трудом. Крім неї в батьків, Лукії Кириківни та Романа Ігнатовича, було ще дві доньки – Ганна й Ніна. До війни батько господарював на 5 гектарах землі: чотири було під заставою в банку, а 1 гектар купив в пана, під лісом. Щоб погасити фінансові зобов’язання перед банком, Сасюки щороку мали продати добре вгодованого кабанця і корову або коня. Отож, вся сім’я працювала, не покладаючи рук, на своїй землі. Проте недовго, бо у вересні 1939 року прийшли «визволителі»:
- Ми цілий тиждень з товаришками бігали в Дерно, на Київський шлях їх зустрічати, - пригадує Софія Петрук, - а їх все не було, то й перестали очікувати. Аж тут селом прокотилася чутка, ніби йдуть. Ми ж швиденько зібралися: квітів нарвали, свіжоспечену хлібину взяли й кинулися хутчіш на зустріч, вітаючи їх словами: «Ви наші визволителі!». Побаченим були вражені - військо обідране й нахабне. На нашу щиросердечність вони єхидно відповіли: «Да, дєвушкі, асвободім вас от хромових сапожков да бєлих піражков». Ці слова, наче камінь лягли на душу і вкарбувалися в мою пам’ять навічно.
По дорозі додому дівчата зайшли перепочити до знайомих в Покащеві та й стали ділитися враженнями від побаченого та почутого, а господар дому відказує: «Почекайте, скоро почнуть ходити з хати в хату та описувати господарство, а потім забирати його і вивозити до Сибіру. Тільки ж не розповідайте нікому про нашу розмову...».
- І так нам страшно стало, – продовжує свою розповідь жінка. - А ще страшніше було від того, як усе, переповідане в Одеради, почало справджуватися. До чорної мітки нової влади, тобто до тих, кого мали вивозити, потрапила й сім’я мого дядька, проте війна зашкодила цьому здійснитися. І коли ми побачили як німці бомбардують Луцьк, то по-дитячому щиро тішилися, що вже нікуди не заберуть ні нас, ні наших рідних...
Нова окупаційна, німецька, влада теж принесла багато лиха на Вкраїнську землю – вбивали, нищили, нещадно експлуатували українців, а ще – вивозили на каторжні роботи, тільки вже в Німеччину. Під вивіз потрапляла й Софія. Дякувати Богу, люди допомогли підробити документи – зменшили їй літ за паперами. Тож, ця участь оминула найстаршу з трьох сестер Сасюк. Однак через кілька літ потрапить Софія під колесо комуністичної репресивної машини...
Коли в 1944 році лінія фронту знову пролягла через Західну Україну, в Одерадах та й усіх навколишніх селах до армії забрали майже всіх чоловіків, яких не репресували в 1939-40 роках, хто не загинув у перші дні війни, кого не знищили фашисти, хто ще здужав тримати рушницю в руках. Отож, забрали на війну й Романа Ігнатовича Сасюка, хоча тому вже й виповнилося 44 роки від роду. І пройшов цей поважний чоловік через пів-Європи, розміновуючи дороги, будинки й цілі міста й села, тим самим рятуючи життя тисячам й тисячам людей, бо ж сапером був. Бойових нагород, а не нинішніх, ювілейних(!) мав багато він - відчайдухом був за вдачею, хоча й не переступав межу розумного, бо ж недаремно з військового підрозділу вціліло лише троє однополчан, серед яких і Роман Сасюк. Повернувся додому батько живим і здоровим перед Різдвом, але якого точно року: чи 46-го чи 47-го вже й не пам’ятає Софія Романівна.
Дочекавшись з фронту тата, дівчата з полегшенням зітхнули. Адже довелося їм без чоловіка в господі й сіяти самим, і косити, і жати, і молотити, але з голоду не повмирали і милостині не ходили просити. Найбільше дісталося найстаршій Софії, бо ж мама хворіла, а вся найважча чоловіча робота лягла на її тендітні плечі. До того ж, ще й на роботу ходила в Олику, на молочарню:
- Яка ж то важка праця була! – зітхає моя співрозмовниця. – Зимою, на ставку рубали сокирою лід на шматки, складали їх на підводу й возили у єврейські льохи. Потім заливали водою, створюючи такий, своєрідний, природний холодильник для зберігання масла, яке потім відправляли на фронт. Саме ж масло збивали у величезній діжці, з обох сторін якої було прикріплено ручки, за допомогою них діжка з вершками оберталася. Чим скоріше крутиш, тим скоріше зіб’ється масло. Як уже утворяться крупинки жиру, то потрібно було ще добре його промити у чистій воді по кілька разів... Мили доти, доки воно не зіб’ється у суцільну грудку й там не виступить жодної краплинки води. Після такого трудодня, здавалося, руки повідпадають від тіла, а серце вискочить з грудей. Оплатою цієї праці було 50 карбованців на місяць, а буханка хліба, приміром, коштувала 100 крб. Отож, як почую, що люди тепер бідкаються й нарікають на нестатки та важкі умови праці, то так кортить застерегти, аби ж не гнівили Бога, адже нинішнє життя - справжня розкіш, у порівнянні з тим, що довелося пережити нам.
Працювала Софія Сасюк на молочарні доти, доки до них не навідався агент МГБ, переодягнений повстанцем з погрозами покарати на смерть за співпрацю з «совітами».
Про те, що це не справжній вояк УПА, її родина знала достеменно, як і те, що на Волині таких агентів було 40 тисяч заслано в загони УПА для дискредитації борців за Україну, адже вони самовільно вчиняли терористичні акції проти мирного населення, сіючи розбрат між народом і вояками-патріотами. Про погрози вона розповіла керівництву молочарні, а там знали справжню ситуацію і відповіли їй: «Вирішуй сама – якщо не вийдеш на роботу, то отримаєш кілька місяців судимості, якщо ж не послухаєшся погроз, то загинеш». Отож, Софія Романівна не пішла більше на роботу, а за відмовку взяла те, що почалися жнива, а мама хворіла, тато ж був на фронті...
Вже після того, як закінчилася війна і повернувся Роман Сасюк до родини, батько і старша дочка влаштувалися на роботу на конезавод в Олику. Прямо на робочому місці восени 1951-го арештували фронтовика Романа Ігнатовича Сасюка за співробітництво з бандерівцями, відібравши всі до одного бойові нагороди. А через два тижні прийшли й за старшою донькою. Слідство тривало недовго, поспішно було винесено й обвинувальний вирок родині фронтовика, але надто жорстокий – батька засудили до 25-ти років тюремного ув’язнення, 5-ти років посення та 5-ти років позбавлення громадянських прав (як в тюрмі з гіркотою жартували: 5 років – «на ноги» і 5 - «на руки»). Старшу доньку Софію Сасюк засудили до 10-ти років тюремного ув’язнення, 5-ти років поселення та 5-ти років позбавлення громадянських прав. Хвору дружину з двома молодшими доньками-підлітками вивезли до Тюменської області на каторжні роботи на лісоповалі. Роман Ігнатович і Софія Сасюки відбували покарання на Воркуті.
Ця трагедія сталася, як зізнався через двадцять років при випадковій зустрічі колишній начальник Олицького МГБ Петрошевський (записано зі слів, тож можлива помилка в прізвищі – авт.) молодшій доньці Сасюків Ніні – «просто виконували доведений з Кремля план на «ворогів народу», бо підстав для їхнього арешту не було жодних». Але найприкріше у цій ситуації те, що знайшлися з числа односельців, навіть далеких родичів ті, хто обмовляв невинних людей, хто тішився з їхнього нещастя, чиїми руками нівечилися людські долі, а подекуди й життя. Наприклад, маму вразило, що їхній ледачий сусіда, який постійно побирався шматком хліба у Сасюків, не криючись від людського ока, зловтішався, коли вивозили родину до Сибіру, на що Лукія Кириківна погордо відповіла: «З Божою поміччю дамо собі раду й там, а ти ледачим та голодним злидарем так і залишишся». Софія Романівна стверджує, що зрадники були й серед повстанців, адже головним свідком у її справі був якийсь Бєльський. Він, рятуючи своє життя, зрадив народ, боронити який присягався до кінця днів своїх, й кинувся випрошувати у нової влади собі милості, без докорів совісті виказуючи імена побратимів, людей, які допомагали їм вижити у тих умовах, називаючи прізвища навіть тих, хто, на його думку, міг співчувати бандерівцям. Це Софія зрозуміла, коли під час слідства зустрілася з обмовником і він зізнався, що цієї дівчини зовсім не знає і ніколи не бачив. Проте до уваги цього факту найгуманніший у світі суд не взяв. Й не випросив зрадник милостині для себе, бо відсидів у тюрмі 25 років, ні днем не менше, а долю скалічив багатьом. Сасюкам же амністією після смерті Сталіна термін ув’язнення було зменшено, але до того передували ще довгий шлях етапом до Воркути, роки важкої каторжної праці у краї вічної мерзлоти, приниження і знущання над нещасними людьми. Пам’ятається й по нині Софії Романівні, як посадили її до карцеру за те, що відмовилася писати касаційного листа з проханням до Верховного Суду переглянути її справу, бо це означало б, що визнає свою вину й просить помилування. Дівчина навпаки зухвало кинула в лице слідчому: «Я боюся лише Божого суду, а не вашого, бо я ні в чому не винна». Після цього її посадили до невеличкої кімнатки, наповненої холодною водою, змусили зняти верхній одяг і стояти не притуляючись до стін увесь день. Монотонну тишу порушувало розмірене капання такої ж льодяної води зі стелі. На ніч арестанці кинули під ноги дощатий настил і дозволили сяк-так одягнутися. З досвідком тортури повторилися...
- Всього пережитого, - з сумом зізнається Софія Петрук, - й не перекажеш, хоча пам’ятається все до найменших дрібниць. Буває, що вночі й зіниць не закрию, бо у споминах пропливає все життя, як картинки у кіно, і так стає на душі важко... Подумаю, скільки несправедливості було, скільки люду задарма знищено... От, приміром, наша родина, мої дядьки – вони ж хотіли жити на своїй землі, розмовляти рідною мовою, молитися до Бога мовою батьків, щоб діти навчалися у школіукраїнською... Ну який же то гріх чи злочин? За що нас мордували й карали? До того ж, цього прагнули не лише західняки, як радянські ідеологи утовкмачували у наші голови, адже пліч-о-пліч з маминим братом, Федором Денисюком, боронили українську землю від коричневої і червоної чуми уродженці Донеччини. Вони його й поховали, як той загинув у бою, по-своєму – встановивши хрест на могилі покійного у ногах, а не в голові, як традиційно це роблять у нашій місцевості. А за що позбавили мого тата-фронтовика нагород і будь-яких прав, не кажучи вже про заслужені пільги? Лише подумайте: воював, працював на конезаводі, у шахті на Воркуті, а як повернулися в 60-их роках до Олики, то теж пішов працювати на конезавод і пенсії не отримував. Лише наприкінці вісімдесятих йому призначили пенсію.
Як бачимо, репресивна машина тоталітарного режиму не жалувала нікого – ні старих, ні малих; ні чоловіків, ні жінок. Через свої жорна вона перепустила в Одерадах, мабуть, кожну другу родину, але й не тільки там. Наприклад, чоловік Софії Романівни Петрук Никон Артемович, уродженець Тернопільщини, але місцем їхнього знайомства була все та ж Воркута, бо він теж був засудженим через свої національні переконання і відбував там покарання. «Вину» своїх батьків перед тим режимом одпокутували й їхні діти – Леся й Василь, бо народилися у краї вічної мерзлоти, і їхні оченята на цім світі вперше стріли не дивну красу України з її блакиттю безкрайого неба та золотом полів, а неозорі засніжені далі чужини... Дякувати Богу така участь оминула молодшого сина Миколи, бо він справжній волинянин, з’явився на світ неподалік того місця, де закопана пуповина його роду з діда-прадіда. Тут вони пустили й своє коріння – вже виросли їхні діти й тішать онуки. І так воно й має бути за законами Божими й природи! Але скільки українських родів було вирвано з корінням з рідної землі і загублено на чужині впродовж століть?! Хіба це недостатня ціна, заплачена кров’ю за незалежність України і за вільне й заможне життя свого народу?!
Марія ХІТЬКО.
Фото з домашнього архіву: Воркута, 1954 р.
Джерело: «Вільним шляхом» від 8.10.11 р.
Коментарі
Ще нема
Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.