| Люди | 15.08.11 р. |
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Можна багато дискутувати про ціну Незалежності України й досягнення держави впродовж двадцятиліття її суверенітету. Багато хто із скептиків чи відвертих недругів дорікає, що, мовляв, вона, тобто незалежність, впала для українців з неба, а тому й відчутних поступів у державотворенні не помітно.
Я особисто завжди розуміла, що кожен такий словесний напад – це безпідставна, порожня балачка невігласа, нездатного бодай перегорнути кілька сторінок історії свого краю, подивитися в очі людям, які поруч, з котрими зустрічаєшся ледве не щодня, поцікавитися як їм жилося не двадцять, а тридцять-п’ятдесят-шістдесят років тому і порівняти з сьогоденням та врешті зрозуміти справжню ціну незалежності України, на вівтар якої впродовж століть віддавалися людські життя.
Яскравим прикладом-підтвердженням цього є страдницька доля людей, з котрими мені пощастило зустрітися й поспілкуватися. І, незважаючи на те, що наближається їм вже дев’ятий десяток літ, у їхній пам’яті, як у живій книзі правдивої історії, назавше вкарбувалося все пережите. А звідати таки й справді довелося багато – війну, родинні трагедії, усвідомлення свого призначення на цім світі, нехай і жертовного – стати на шлях боротьби за волю народу. Вони зазнали фізичного насилля, приниженнь і катувань, виснажливої, підневільної праці і напівголодного існування у холодному, здавалося, забутому Богом, засніженому краї, географія якого надто велика, а назви тих зловісних місць відомі ледве не в кожній українській родині, бо ж, як пригадує моя співрозмовниця: «Лише з нашого села вивезли до Сибіру, на Далекий Схід, Комі майже кожну другу родину»... І здається, що то не країна, а суцільна тюрма, як влучно підмічено французом А. деКюстін – «тюрма народів»!
Отож, велику імперію будували із задекларованим скрізь і всюди «світлим майбутнім», однак у суцільній темряві неправди, не свідомі, а поневолені «будівники». І їх були мільйони і мільйони на всіх найважливіших і найважчих об’єктах – своїми руками вони прокладали в найнепрохідніших місцях дороги і залізниці, зводили фабрики і заводи, видобували радіоактивний уран в шахтах і золото та алмази в копальнях, працювали у тайзі на лісоповалах... Всього й не перелічити... А ще вони власним потом і кров’ю щедро зрошували кожен крок, що випав пройти українцям на шляху до незалежності. Але, попри всі багатолітні поневіряння в минулому, героїні моїх розповідей з вірою і оптимізмом дивляться в майбутнє і дякують Господу за день сьогоднішній, бо ж він все ж таки є!
СПОДІВАННЯ НЕ ВИПРАВДАЛИСЬ
Ганна Ничипорівна Дячук (на фото), учасниця визвольних змагань, народилася в 1926 році на Рівненнщині, у селі Уїзці Здолбунівського району, в родині незаможного селянина-хлібороба. Згодом родина переїхала на Тернопільщину, бо там тато купив 3 гектари землі. В цім краю (у селі Боложівка, Шумського району) вже народилися Ганнині брат Анатолій і сестричка Софія. Там вона й закінчила чотири класи школи.
- Всі предмети викладалися польською мовою, - пригадує Ганна Ничипорівна, - для вивчення рідної виділявся лише один день в тиждень.
До війни повсякденне життя родини Карпушиних, саме таким було дівоче прізвище героїні моєї розповіді, нічим не відрізнялося від способу життя односельців: окрім господарства, тато займався невеличким підробітком – кому піч змурує, а кому щось підрихтує в господарських будівлях. Найстаршенька з дітей Ганна, теж, як мовиться, «дурно хліб не їла» - змалечку пасла худобу людську. Вдома залишалися маленькі братик і сестричка, яких доглядала мама, водночас і клопочучись по господарству. Докорінно змінили цей устрій мешканців Західної України вересень 1939 року і Друга світова війна.
- Нову владу, тобто перших «совєтів», селяни стрічали радо, - згадує моя співрозмовниця, - дехто й з квітами в руках, бо ж сподівалися, що, нарешті, позбудемось окупантів, запанує справедливість по всій окрузі. А вийшло он як – зароблене важкою працею і власними мозолями забиралося в колгоспи, освічених людей та таких, хто мислив інакше як нова влада - арештовували, вивозили до Сибіру, знищували.
З ДУМКОЮ ПРО ВІЛЬНУ УКРАЇНУ
Незважаючи на репресії, думки про самостійну і вільну Україну все частіше ширилися між односельців. До них «прислухалася», коли не помічали батьки, й Ганна, після чого довго розмірковувала – чому ж Бог посилає нашому народові такі випробовування? З початком війни стали повсюди формуватися загони народного опору всіляким окупантам (і червоним, і коричневим), таким чином сформувавши цілу повстанську армію. Не стояла осторонь народного протистояння і Ганнина сім’я – батько пішов до повстанського загону, щоб зі зброєю в руках боронити рідну землю. Уже нині Ганна Ничипорівна розуміє, що ця боротьба була нерівною, бо велася одночасно проти двох імперій зла. І тривала вона не рік, і не два, а понад десятиліття. Ця боротьба повсюдно живилася народною підтримкою, незважаючи на жорстокий терор, що чинили «другі совєти» на так званих визволених територіях. Цього разу їх уже не зустрічали з відкритими обіймами, бо люди пам’ятали чим віддячили червоні по першому приході.
Не оминула шалена машина насилля і репресій, що супруводжувала нову владу, й Ганниної родини – батька підстрелили червонопогонні «яструбки» в одному з боїв. Важкопораненого та обезкровленого його «енкевеесівці» забрали до райвідділку і там закатували до смерті так і не довідавшись ніякої інформації про його побратимів. Про цю трагедію у селі розповів очевидець-односельчанин, який працював черговим там, і на власні очі бачив все. Він же й попередив сім’ю про подальше переслідування. Від того часу хвора мама з дітьми вже й не ночувала у своїй домівці, весь час переховувались то по людях, то в лісі...
Смерть батька мимоволі додала рішучості вісімнадцятилітній Ганні, підштовхнувши до думки, що у їхній родині обов’язок захищати рідну землю, тепер ліг на її тендітні дівочі плечі, і вона стала зв’язковою сотенного «Довбуша». Більше року вона діяла в підпіллі, старанно виконувала всі доручення. А навесні 1946 року її заарештували на узліссі, коли поверталася із завдання – видала сусідка, котра до вечора того ж дня й вибралася із села. Свою юну полонянку «енкевеесівці» доправили до райцентру, до того ж райвідділку, де катували і її батька. Про всі пережиті там тортури Ганна Ничипорівна воліє й не згадувати, бо воно досі пече в грудях, наче розпечене залізо, від чого починають у старенької трястися руки, а очі застилає волога пелена. Трохи оговтавшись від жахливих споминів, вона продовжує свою розповідь:
- Як би не Божа поміч, то мабуть і не витримала б усіх знущань, бо то було понад людські сили, адже катували жорстоко – під нігті заганяли голки, били товстезними гумовими кийками...
Знепретомлене й закривавлене тіло вкидали до переповненої камери на холодну бетонну підлогу, а там вже посестри обмивали й приводили до тями нещасну, з жахом очікуючи своєї черги на катування. Озвірілі катюги, лютуючи від свого безсилля, обирали навманя жертву, саджали на добу, або й кілька, до карцеру – камери-клітки, наповненої до пояса арештантові льодяною водою. Знесилені фізичною наругою тіла повинні були лише стояти у цій воді. Від холоду, здавалось, крижаніла й душа...
15 РОКІВ – ЗА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ
Суд над Ганною відбувся в Кременці. Вирок був страшним – 10 років таборів суворого режиму і 5 років – спецпоселення. Отож, дівчина зрозуміла, що випробування долі ще тільки починаються. З Кременця її страдницький шлях арештантки, вина якої полягала в тому, що понад усе любить Україну, привів до відомої своїми жахіттями тюрми у Дубно, котру з кількох сторін оточують болота. Саме ці водойми загачували мертвими тілами нескорених патріотів кати українського народу. Це не припущення, а факти, які на власні очі бачила Ганна Ничипорівна, доки перебувала там. Трупи викидали не криючись у ночі, а простодня, бо ж були переконані у вічному пануванні тут, однак вони забули про вищий суд над усіма – суд Божий! Скільки безневинних душ українців знайшли свій Вічний спочинок у тій безодні за роки панування тоталітарного режиму? - мабуть відомо лише Богові! Ними встелена й вся дорога до Колими, Магадану, Воркути... І це теж бачила Ганна Ничипорівна, бо впродовж усього її шляху до засніженої Воркути, тіла мертвих з потягу викидали десь у канаву, в болото, в річку... Ці звірства творила система, яка позиціонувала себе перед світом, як найгуманніша з-поміж усіх, поборниця прав усіх скривджених. А насправді, як стверджують неспростовні факти, вона була диявольською й утверджувалася на людських кістках...
На Воркуті відсиділа Ганна Ничипорівна десять років у таборі посиленого режиму, працювала на цегельному заводі. Там познайомилася з посестрами, теж Ганнусями (одна волинянка, нині проживає в Нововолинську, інша - живе в Черкасах). Там вони всіляко підтримували одна одну, ділилися кожною крихтою хліба, виходжували занедужавшу, в напівголосу наспівували вкраїнських пісень й разом щовечора, виснажені важкою нежіночою працею, яка тривала з 8-ої ранку до 8-ої вечора, навколішки посеред бараку молилися Богу й просили заступництва для всіх поневолених українців, благали й про визволення України від чужинців-зайд. Ганна впевнена, що саме Свята молитва воскрешала понівечене тіло й зранену її душу. А ще допомагала їй вистояти віра у милість Божу до України і надія на зустріч з рідним краєм. Віра Христова підтримала Ганну й тоді, коли отримала з дому страшну звістку, яка перевернула всю її душу, - у 47-ому році померла мама, а нещасних сиріт: дев’ятнадцятилітнього брата й сімнадцятилітню сестру – вивезли до Сибіру, в Кемеровську область, недозволивши дітям навіть поховати матері. Дякувати Богу, подбали про покійницю сусіди, вони й за осиротілою могилкою доглядали всі довгі роки, доки діти покутували «гріх» – що народилися українцями – десь вдалені від рідного краю й дорогого для їхнього серця горбочка землі.
КОХАННЯ НА ВСЕ ЖИТТЯ
Звільнившись у 1955 році, Ганна відбувала ще довгих 5 років спецпоселеня там же, у Воркуті. Там були і її посестри. Черкашанка Ганна познайомила героїню моєї розповіді з майбутнім чоловіком, котрий теж відсидів 10 років за політику, як тоді називали. Був він волинянином, уродженцем Володимира-Волинського. Молоді люди одразу сподобали один одного. Незабаром і побралися.
- Із створенням сім’ї не зволікали, - пояснює Ганна Ничипорівна, - бо ж були вже не юними, адже у тюрмі пройшло 10 найкращих молодих років. До того ж, я знала, що Сава, так було звати покійного чоловіка, мій однодумець і, найголовніше, - забачивши його, моє серце готове було вискочити з грудей. То чого більше треба дівчині? Отож, ми й одружилися і проживши разом майже п’ятдесят літ, жодної миті не пошкодувала про це. Через рік у нас народився син, Миколка. Хотілося ще й доньку мати, та народжувати вдруге категорично заборонили лікарі.
Взагалі то, там люди як закохувалися, то вже назавжди, як одружувалися, то один раз, двічі долю не випробовували. От, моя Ганнуся з Черкас, приміром, теж вийшла заміж у Воркуті, народилося у них двоє діток. Проте щасливою їй бути судилось недовго – чоловік загинув в копальні під час аварії. Й поховала вона його там. А коли стік термін відбування покарання повністю і дозволили оселитися їй на Батьківщині, то переїхала, нероздумуючи, до Черкас. Через кілька років, трохи обжившись, забрала й тіло коханого, аби ж рідна земля видалася йому пухом і на рідній Україні знайшла Вічний спочинок його душа. На перепоховання побратима приїхали й ми з Савою. Більше на жодного чоловіка вона не підняла очей, не звернула уваги, залишилася вірною своєму коханню назавше.
НА УКРАЇНУ ПОВЕРТАЛИСЯ, МОВ НА КРИЛАХ
У Ківерці перебралася молода родина Дячуків у 60-их роках минулого століття. Як пригадує Ганна Ничипорівна, на Україну летіли, мов на крилах, бо тут все було миле серцю: земля аж солодко пахла, ліс, озеро, а надто серце мліло від рідної мови. Проте місцеві чиновники не дуже привітно зустріли їх, довелося спочатку трохи помитарствувати, бо ж відмовлялися прописувати у місті. Та якось все владналося, звелися з господарством, влаштувалися на роботу. Навідалася Ганна й у рідне село, на Тернопільщину, відшукала мамину могилу. Правда, де похований батько, так і не довідалась...
І все б здавалось добре, якби не відчуття, що основна боротьба за Україну ще попереду. Тож, із зародженням Народного Руху і Сава, і Ганна Дячуки одразу стали до його лав. А коли було проголошено Акт про Незалежність України, то, без перебільшення, відчували себе на небесах, здавалося виростали крила, хотілося жити і працювати задля Батьківщини. Вони чудово розуміли, що ще потрібно надто багато зусиль, аби зламати остаточно рабську свідомість у людей, виростити цілі покоління молодих, духовно багатих патріотів у незалежній країні. Для цього має потужно працювати інститут національної духовності у вигляді Української Православної церкви, непідпорядкованої колишньому колонізатору. Отож, родину Дячуків поряд з іншими достойниками, по праву можна назвати будівничими Собору Святої Покрови у місті. Споруджували цей храм Божий, звісно, майстри, однак організаційні і підсобні роботи виконували ці вже не молоді люди. Вони штурмували держустанови з проханням-вимогою виділити земельну ділянку, оформити належним чином необхідні папери. Ганна Ничипорівна створювала й церковний хор, навчала духовним піснеспівам. А ще вона й дотепер ревна прихожанка Собору Святої Покрови, адже не пропускає жодного Богослужіння, хіба що зовсім занедужає.
Молодшим поколінням Ганна Ничипорівна у переддень найбільшого для всіх українців свята бажає аби завжди пам’ятали якого вони роду і ніколи не переставали вірити у милість Божу до України!
Марія ХІТЬКО.
На фото: у першому ряду, праворуч, Ганна та Сава Дячуки з однодумцями. Воркута, 1956р.
Джерело: "Вільним шляхом" від 13.08.11 р.
Коментарі
Ще нема
Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.