| ̳ 23-05-11 . |
: Today_and_all_counter |
У бібліотеці для дорослих відбулось обговорення актуального роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»
ЦЕ ТВІР ДЛЯ НАС І ПРО НАСНещодавно у читальній залі районної бібліотеки для дорослих відбулося обговорення роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», який вийшов у світ у грудні 2010 року, у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га», зорганізоване працівниками бібліотеки та РО ВУТ «Просвіта» ім Т. Шевченка. Учасниками зустрічі стали вчителі, громадські діячі, керівники установ, підприємці, молодь, творча інтелігенція, бібліотечні працівники.
Розпочався захід з вступного слова директорки ЦБС, голови РО ВУТ «Просвіта» Любові Михальчук. Потім прозвучали вірші Ліни Костенко у виконанні бібліотекаря ЦРБ Ірини Павлюк під зворушливий музичний супровід викладачів місцевої музичної школи – Лесі Валігури (скрипка) та Анни Савицької (фортепіано). За допомогою сучасних технічних засобів учасники також змогли побувати (віртуально) на зустрічі видатної поетеси у Рівному, яка відбувалася у рамках Всеукраїнського туру по Україні.
Після чого кожен мав нагоду вихлюпнути словами героя роману все те, що накипіло на душі. Кожному учаснику кортіло поділитися своїми враженнями про прочитаний роман, який за словами Івана Малковича схожий на вибух: «Я сподівався на подію, а з’ясувалося, що це – вибух. Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали, сподіваюся, що це буде несподіванка для всіх». Твір й справді неоднозначний для сприйняття. Для більшості він, як ковток свіжого повітря, як відро холодної води, вилите на гарячу голову. Прочитавши цей роман, в душі оселяється відчуття того, що хтось тебе стрепенув, аби ти врешті отямився. «Записки українського самашедшого» - це здатність побачити себе із-зовні, але своїми очима. Однак не просто побачити, а врешті задуматися, схаменутися і почати щось з оцим усім робити, тобто жити й думати по-іншому доки не втратили й тої дещиці, яку здобули двадцять літ тому: «... на руїнах імперії постала наша Незалежність. Синій птах з перебитим крилом, майже до смерті закльований двоголовим орлом». Ніна Михайлівна Гуцуляк призналася, що їй після прочитаного стало моторошно, наскільки всі суспільні процеси правдиво й влучно підмічені авторкою.
Про те, що «Записки українського самашедшого» викликає цілу хвилю душевних переживань зауважила й Уляна Антонівна Логвінова: «Я починаю читати, над чимось сміюся, щось викличе сльозу або ж обдасть крижаним холодом. Тоді книгу відкладаю, а прочитане ще довго обмірковую і сама собі дивуюся: тут написана гола правда, це все про нас, про те, як ми живемо». Богдана Семеновича «зачепили» висловлювання «самашедшого» щодо пасивності чоловіків: «Це посліднє діло, коли мужчина нічого не може вдіяти, у нас всі мужчини нічого не можуть вдіяти» або ж «Мужчини зникають як явище. Їхнє місце посіли круті – ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценеґера». Але правда є правдою, якою б гіркою вона не була – чоловіки у нашому повсякденному житті дедалі більше перекладають вирішення проблем на тендітні плечі жінок.
Зоя Щербяк, філолог-україніст за фахом, назвала роман «літописом сучасності»: «Ціни підскакують як скажені. У Верховній Раді бедлам». Ну чим не теперішні реалії? ЇЇ колега Наталія Мартинюк поділилася з присутніми спогадами про зустріч з Ліною Костенко ще в добу її студентства на Міжнародному симпозіумі, приуроченому черговому ювілею Лесі Українки. Вдруге Наталі Миколаївні пощастило поспілкуватися з легендою української сучасної літератури вже в Луцьку, в драмтеатрі, на презентації театральної постановки Лесиної «Боярині». Саме тоді Євген Маланюк назвав Ліну Василівну «другою Лесею Українкою». Інна Тетюрко, редактор місцевого радіо, процитувала з твору ремарку про те, як зневажається у зрусифікованих містах мова титульної нації: «колектив нічого, спершу дивилися скоса, думали, що я націоналіст, - у нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст. А потім звикли, дехто й сам би вже перейшов, але ж це мало не акт громадянської мужності, як було за радянських часів, так і тепер»!!!
Ірина Павлюк дуже схвильовано відстоювала право молоді на цей унікальний роман, адже він стосується і її покоління, бо вони чи не найпершими стають перед дилемою: поїхати за кордон у пошуках щастя чи спробувати поборотися за нього у своїй країні. «Правда, мріяв піти в науку, але інститут змізернів, кадри розлетілись по світу, я залишився з принципу, все ж таки це моя країна, я тут виріс, я тут живу, я не хочу в Силіконову долину, я не хочу в найкращі комп’ютерні центри Європи, я хочу жити і працювати тут. І не абияк жити, а жити добре, достойно. Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу» - так рішуче заявляє головний герой з цього приводу, така ж громадянська позиція суголосна, за словами Ірини Павлюк, і її ровесникам.
Цей роман, за висловлюванням Дмитра Дроздовського у «Дзеркалі тижня», «повертає людину до життя, показуючи, що ми ще таки не мертві». Суспільство й справді зачекалося на гостре, влучне й справедливе, «неприпудрене» й «ненапомаджене» слово Ліни Костенко. Вона поет, філософ, безстрашний й напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю. Її геній, незважаючи на всі катаклізми і катастрофи, гоніння й замовчування, був і залишається могутнім не зламаним деревом, олімпом сучасної поетичної думки. Творчість її знана у світі. Сьогоденна Європа поетеси, рівної Л. Костенко, не має. За книгу «Інкрустації», видану італійською мовою, Л. Костенко була присуджена премія Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У Торонто, в 1998 році, її було нагороджено медаллю Святого Володимира, а в 2000 році Ліна Василівна стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги. Серед нагород поетеси є Почесна відзнака Президента України (1992р.) та Державна премія ім. Т. Шевченка (1987р.). Нагороджена також Орденом Ярослава Мудрого (2000р.) від якого відмовилася, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!».
Творчий розвиток Ліни Костенко переживав складні моменти. Обмеження свободи творчої думки, опала за часів застою призвели до того, що 16 років її вірші практично не друкувалися. Вона працювала «в шухляду». «Записки українського самашедшого» - це перший прозовий роман видатної поетеси і вперше видрукувана її нова книга після 20 років мовчання. Писала свої «Записки» Ліна Василівна майже 10 років, а в грудні минулого року перший 10-тисячний наклад книжки почав поширюватися по Україні. Через місяць, 18 січня 2011 року у книгарнях з’явився новий її тираж. У видавничій анотації зазначено: «Роман написано від імені 35-річного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко і болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу...». Це твір для нас і про нас...
Марія ХІТЬКО.
Джерело: "Вільним шляхом" від 21.05.11 р.
- 2016 : , , , , , , , , , , ,
- 2015 : , , , , , , , , , , ,
- 2014 : , , , , , , , , , , ,
- 2013 : , , , , , , , , , , ,
- 2012 : , , , , , , , , , , ,
- 2011 : , , , , , , , , , , ,
! , . .
24/05/11
Дуже люблю Ліну Костенко. В захваті від її "Берестечка" і "Марусі Чурай". Вона без перебільшення геніальна поетеса. Але коли побачив у продажу її роман, поставився до цього з острахом. Бо ж поет зовсім не обов’язково вміє писати прозу. Не купив. Потім мені дала його почитати одна знайома. Читав довго. Не закинув тільки з поваги до Ліни Костенко. Мені не сподобалось. Зовсім не сподобалось. Так, написано майстерно, місцями дуже яскраво (бо ж поетка!), але якось так... ні для чого. Суцільне бідкання, зойкання, завивання. І просто хочеться вигукнути "не вірю!", бо таки трохи штучно. Поезія Ліни Костенко дуже зворушлива і жіночна і там це доречно, а тут вона написала прозу від імені чоловіка. По-моєму, не вдалось. Це все одно вийшло по-жіночому. І тут це було "не в тему". Якось просто постійно відчувалось, що автор - жінка, та ще й поважного віку.
Не знаю, чи правий я, що це написав, але ж якось така вже медова стаття Марії Хітько вийшла, що не гріх її трохи приправити гірким.
Іван Гонта