НАЙВАЖЛИВІШЕ

АФІША

МІСЦЕВІ НОВИНИ

НОВИНИ

ЧУТКИ

Через власні помилки та недопрацювання т.зв. мер намагається "викручувати руки" директорам шкіл?!

У одній з груп ДНЗ №2 неадекватно ставляться до дітей? (+ коментар) Але чи все так однозначно?

Cуддя Ківерцівського райсуду знову отримав квартиру?! (ОНОВЛЕНО)

Переглянути
більше чуток >>>

На головну

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Продовжуючи тему про ціну незалежності України, 20-ту річницю котрої ми цьогоріч відзначаємо, познайомлю з долею мешканки Ківерець Софії Романівни ПЕТРУК. Бо вона заплатила за неї до¬рогу ціну - дев’ять молодих років перебування на Воркуті, за тисячі миль від дому, та десятиліття принижень і зневажання, позбавлен¬ня усіх громадянських прав тодішньою владою у рідному краї.

Вікопомний день - проголошення Акту Незалежності України – Софія Романівна та Нікон Артемович (нині покійний, світлої пам’яті) Петруки зустріли в Ківерцях, куди переїхали жити до доньки Лесі. Як пригадує жінка, сиділи біля телевізора і жадібно вслухалися у кожне мовлене з нього слово, а з очей котилися сльози. Тоді вірилося, що з цієї миті заживеться в рідній Україні вільно і заможно, без тотального тиску на особистість, а всі кривди і неправди підуть у небуття... Але, на жаль, поки що не все здійснилося із вимріяного й вистражданого українським народом... Проте, незважаючи на всі помилки та невдачі у держа­вотворенні, Софія Романівна сподівається, що українці ніколи не відступляться від свого ві­ковічного прагнення мати свою по-справжньому незалежну еко­номічно і політично державу.

 Вперше думки про незалежну Україну поселилися ще у дитячій голівці Софії Сасюк (дівоче прізви­ще) після цікавих розповідей дядька Федора, маминого брата, коли після важкої селянської праці вечорами збиралася родина за столом. Як ді­вчинка підросла, то він запропонував їй самій прочитати заборонені поль­ським урядом книжки національно-патріотичного спрямування. На той час вона була вже писемною – за­кінчила 2 класи польської школи, а як прийшли «перші совєти» у 1939 році, то - ще 2 роки провчилася. Звіс­но, вона не могла всього, описаного у тих книгах, осягнути своїм дитячим розумом, однак ще з малечку чітко усвідомила просту істину, що Бог і Україна – понад усе!

Народилася ж Софія Романівна в Одерадах, у простій селянській родині, де шанувалася праця на землі й цінувалося все зароблене й нажите власним трудом. Крім неї в батьків, Лукії Кириківни та Романа Ігнатовича, було ще дві доньки – Ганна й Ніна. До війни батько господарював на 5 гектарах землі: чотири було під заставою в банку, а 1 гектар купив в пана, під лісом. Щоб погасити фінансові зобов’язання перед банком, Сасюки щороку мали продати добре вгодованого кабанця і корову або коня. Отож, вся сім’я працювала, не покладаючи рук, на своїй землі. Проте недовго, бо у вересні 1939 року прийшли «визволителі»:

- Ми цілий тиждень з това­ришками бігали в Дерно, на Київський шлях їх зустрічати, - пригадує Софія Петрук, - а їх все не було, то й перестали очікувати. Аж тут селом про­котилася чутка, ніби йдуть. Ми ж швиденько зібралися: квітів нарвали, свіжоспечену хлібину взяли й кинулися хутчіш на зустріч, вітаючи їх словами: «Ви наші визво­лителі!». Побаченим були вражені - військо обідране й нахабне. На нашу щиросердечність вони єхидно відповіли: «Да, дєвушкі, асвободім вас от хромових сапожков да бєлих піражков». Ці слова, наче камінь лягли на душу і вкарбувалися в мою пам’ять навічно.

По дорозі додому дівчата зайшли перепочити до знайомих в Покащеві та й стали ділитися враженнями від побаченого та почутого, а господар дому відказує: «Почекайте, скоро почнуть ходити з хати в хату та описувати господарство, а потім  забирати його і вивозити до Сибіру. Тільки ж не розповідайте нікому про нашу розмову...».

- І так нам страшно стало, – про­довжує свою розповідь жінка. - А ще страшніше було від того, як усе, переповідане в Одеради, почало справджуватися. До чорної мітки нової влади, тобто до тих, кого мали вивозити, потрапила й сім’я мого дядька, проте війна зашкодила цьому здійснитися. І коли ми по­бачили як німці бомбардують Луцьк, то по-дитячому щиро тішилися, що вже нікуди не заберуть ні нас, ні наших рідних...

Нова окупаційна, німецька, влада теж принесла багато лиха на Вкраїнську землю – вбивали, нищили, нещадно експлуатували україн­ців, а ще – вивозили на каторжні роботи, тільки вже в Німеччину. Під вивіз потрапляла й Софія. Дякува­ти Богу, люди допомогли підробити документи – зменшили їй літ за паперами. Тож, ця участь оминула найстаршу з трьох сестер Сасюк. Однак через кілька літ потрапить Софія під колесо комуністичної репресивної машини...

Коли в 1944 році лінія фронту знову пролягла через Західну Україну, в Одерадах та й усіх навколишніх селах до армії забрали майже всіх чоловіків, яких не репресували в 1939-40 роках, хто не загинув у перші дні війни, кого не знищили фашисти, хто ще здужав тримати рушницю в руках. Отож, забрали на війну й Романа Ігнатовича Сасюка, хоча тому вже й виповнилося 44 роки від роду. І пройшов цей по­важний чоловік через пів-Європи, розміновуючи дороги, будинки й цілі міста й села, тим самим рятуючи життя тисячам й тисячам людей, бо ж сапером був. Бойових нагород, а не нинішніх, ювілейних(!) мав багато він - відчайдухом був за вдачею, хоча й не переступав межу розум­ного, бо ж недаремно з військового підрозділу вціліло лише троє одно­полчан, серед яких і Роман Сасюк. Повернувся додому батько живим і здоровим перед Різдвом, але якого точно року: чи 46-го чи 47-го вже й не пам’ятає Софія Романівна.

Дочекавшись з фронту тата, дівчата з полегшенням зітхнули. Адже довелося їм без чоловіка в господі й сіяти самим, і косити, і жати, і мо­лотити, але з голоду не повмирали і милостині не ходили просити. Най­більше дісталося найстаршій Софії, бо ж мама хворіла, а вся найважча чоловіча робота лягла на її тендітні плечі. До того ж, ще й на роботу ходила в Олику, на молочарню:

- Яка ж то важка праця була! – зі­тхає моя співрозмовниця. – Зимою, на ставку рубали сокирою лід на шматки, складали їх на підводу й возили у єврейські льохи. Потім заливали водою, створюючи такий, своєрідний, природний холодильник для зберігання масла, яке потім відправляли на фронт. Саме ж масло збивали у величезній діжці, з обох сторін якої було прикріплено ручки, за допомогою них діжка з вершками оберталася. Чим скоріше крутиш, тим скоріше зіб’ється масло. Як уже утворяться крупинки жиру, то потрібно було ще добре його промити у чистій воді по кілька разів... Мили доти, доки воно не зіб’ється у суцільну грудку й там не висту­пить жодної краплинки води. Після такого трудодня, здавалося, руки повідпадають від тіла, а серце ви­скочить з грудей. Оплатою цієї праці було 50 карбованців на місяць, а буханка хліба, приміром, коштувала 100 крб. Отож, як почую, що люди тепер бідкаються й нарікають на нестатки та важкі умови праці, то так кортить застерегти, аби ж не гнівили Бога, адже нинішнє життя - справжня розкіш, у порівнянні з тим, що довелося пережити нам.

Працювала Софія Сасюк на молочарні доти, доки до них не на­відався агент МГБ, переодягнений повстанцем з погрозами покарати на смерть за співпрацю з «совітами».

 Про те, що це не справжній вояк УПА, її родина знала достеменно, як і те, що на Волині таких агентів було 40 тисяч заслано в загони УПА для дискредитації борців за Украї­ну, адже вони самовільно вчиняли терористичні акції проти мирного на­селення, сіючи розбрат між народом і вояками-патріотами. Про погрози вона розповіла керівництву молочар­ні, а там знали справжню ситуацію і відповіли їй: «Вирішуй сама – якщо не вийдеш на роботу, то отримаєш кілька місяців судимості, якщо ж не послухаєшся погроз, то загинеш». Отож, Софія Романівна не пішла більше на роботу, а за відмовку взя­ла те, що почалися жнива, а мама хворіла, тато ж був на фронті...

Вже після того, як закінчилася війна і повернувся Роман Сасюк до родини, батько і старша дочка вла­штувалися на роботу на конезавод в Олику. Прямо на робочому місці восени 1951-го арештували фрон­товика Романа Ігнатовича Сасюка за співробітництво з бандерівцями, відібравши всі до одного бойові на­городи. А через два тижні прийшли й за старшою донькою. Слідство тривало недовго, поспішно було винесено й обвинувальний вирок ро­дині фронтовика, але надто жорсто­кий – батька засудили до 25-ти років тюремного ув’язнення, 5-ти років посення та 5-ти років позбавлення громадянських прав (як в тюрмі з гіркотою жартували: 5 років – «на ноги» і 5 - «на руки»). Старшу доньку Софію Сасюк засудили до 10-ти ро­ків тюремного ув’язнення, 5-ти років поселення та 5-ти років позбавлення громадянських прав. Хвору дружину з двома молодшими доньками-підлітками вивезли до Тюменської області на каторжні роботи на лісоповалі. Роман Ігнатович і Со­фія Сасюки відбували покарання на Воркуті.

Ця трагедія стала­ся, як зізнався через двадцять років при випадковій зустрічі колишній начальник Олицького МГБ Петро­шевський (записано зі слів, тож можлива помилка в прізвищі – авт.) молодшій доньці Сасюків Ніні – «просто виконували доведений з Кремля план на «ворогів народу», бо підстав для їхнього арешту не було жодних». Але найприкріше у цій ситуації те, що знайшлися з числа односельців, навіть далеких родичів ті, хто обмовляв неви­нних людей, хто тішився з їхнього нещастя, чиїми руками нівечилися людські долі, а подекуди й життя. Наприклад, маму вразило, що їхній ледачий сусіда, який постійно по­бирався шматком хліба у Сасюків, не криючись від людського ока, зловтішався, коли вивозили родину до Сибіру, на що Лукія Кириківна погордо відповіла: «З Божою поміччю дамо собі раду й там, а ти ледачим та голодним злидарем так і залишишся». Софія Романівна стверджує, що зрадники були й серед повстанців, адже головним свідком у її справі був якийсь Бєльський. Він, рятуючи своє життя, зрадив народ, боронити який присягався до кінця днів своїх, й кинувся випрошувати у нової влади собі милості, без докорів совісті виказуючи імена побратимів, людей, які допомагали їм вижити у тих умовах, називаючи прізвища навіть тих, хто, на його думку, міг співчувати бандерівцям. Це Софія зрозуміла, коли під час слідства зустрілася з обмов­ником і він зізнався, що цієї дівчини зовсім не знає і ніколи не бачив. Проте до уваги цього факту найгуманніший у світі суд не взяв. Й не випросив зрадник милостині для себе, бо відсидів у тюрмі 25 років, ні днем не менше, а долю скалічив ба­гатьом. Сасюкам же амністією після смерті Сталіна термін ув’язнення було зменшено, але до того пе­редували ще довгий шлях етапом до Воркути, роки важкої каторжної праці у краї вічної мерзлоти, при­ниження і знущання над нещасними людьми. Пам’ятається й по нині Софії Романівні, як посадили її до карцеру за те, що відмовилася пи­сати касаційного листа з проханням до Верховного Суду переглянути її справу, бо це означало б, що визнає свою вину й просить помилування. Дівчина навпаки зухвало кинула в лице слідчому: «Я боюся лише Божого суду, а не вашого, бо я ні в чому не винна». Після цього її посадили до невеличкої кімнат­ки, наповненої холодною водою, змусили зняти верхній одяг і стояти не притуляючись до стін увесь день. Монотонну тишу порушувало розмі­рене капання такої ж льодяної води зі стелі. На ніч арестанці кинули під ноги дощатий настил і дозволили сяк-так одягнутися. З досвідком тортури повторилися...

- Всього пережитого, - з сумом зізнається Софія Петрук, - й не пере­кажеш, хоча пам’ятається все до найменших дрібниць. Буває, що вночі й зіниць не закрию, бо у споминах пропливає все життя, як картинки у кіно, і так стає на душі важко... Подумаю, скільки несправедливості було, скільки люду задарма знище­но... От, приміром, наша родина, мої дядьки – вони ж хотіли жити на своїй землі, розмовляти рідною мовою, молитися до Бога мовою батьків, щоб діти навчалися у школіукраїнською... Ну який же то гріх чи злочин? За що нас мордували й ка­рали? До того ж, цього прагнули не лише західняки, як радянські ідеологи утовкмачували у наші голови, адже пліч-о-пліч з маминим братом, Федо­ром Денисюком, боронили українську землю від коричневої і червоної чуми уродженці Донеччини. Вони його й поховали, як той загинув у бою, по-своєму – встановивши хрест на могилі покійного у ногах, а не в голові, як традиційно це роблять у нашій місцевості. А за що позбавили мого тата-фронтовика нагород і будь-яких прав, не кажучи вже про заслужені пільги? Лише подумайте: воював, працював на конезаводі, у шахті на Воркуті, а як повернулися в 60-их роках до Олики, то теж пішов працювати на конезавод і пенсії не отримував. Лише наприкінці вісімде­сятих йому призначили пенсію.

Як бачимо, репресивна машина тоталітарного режиму не жалува­ла нікого – ні старих, ні малих; ні чоловіків, ні жінок. Через свої жорна вона перепустила в Одерадах, мабуть, кожну другу родину, але й не тільки там. Наприклад, чоловік Софії Романівни Петрук Никон Артемович, уродженець Тернопільщини, але місцем їхнього знайомства була все та ж Воркута, бо він теж був засудженим через свої національні переконання і відбував там пока­рання. «Вину» своїх батьків перед тим режимом одпокутували й їхні діти – Леся й Василь, бо народилися у краї вічної мерзлоти, і їхні оченята на цім світі вперше стріли не дивну красу України з її блакиттю безкрайо­го неба та золотом полів, а неозорі засніжені далі чужини... Дякувати Богу така участь оминула молод­шого сина Миколи, бо він справжній волинянин, з’явився на світ непода­лік того місця, де закопана пуповина його роду з діда-прадіда. Тут вони пустили й своє коріння – вже вирос­ли їхні діти й тішать онуки. І так воно й має бути за законами Божими й природи! Але скільки українських ро­дів було вирвано з корінням з рідної землі і загублено на чужині впродовж століть?! Хіба це недостатня ціна, заплачена кров’ю за незалежність України і за вільне й заможне життя свого народу?!

Марія ХІТЬКО.

 Фото з домашнього архіву: Воркута, 1954 р.

Джерело: «Вільним шляхом» від 8.10.11 р.

Коментарі

Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.