| Громада • Інше | 8.05.12 р. |
«ТО ДЕ Ж МИ СЕБЕ ЗАГУБИЛИ
І ЯК ТЕПЕР ЗНАЙТИ?»
Звучить як заповіт незакінчена розмова з нами журналіста і редактора від Бога Степана Сачука
...Сьогодні у нас незвична «Суботня розмова». Вона зіткана із кількох попередніх статей, які сміливо можна зарахувати до класики журналістики. Але навіть якщо ви ніколи не станете і не хотіли стати журналістом, ця розмова потрібна для того, щоб ми завжди залишались людьми, аби високе людське перемагало.
Сльози підкочуються до горла, коли по-новому перечитуєш Його слова... Як Він так усе бачив?! Як Йому боліла доля країни! Як усе мудро міг підкреслити, розставити акценти, зазирнути наперед! Тому й звертався до нашого сумління і совісті. Не просто звертався, а бив на сполох! Люди, благав-закликав у своїх статтях, — не будьте байдужими! Хотів розбудити наші серця, тому й став творцем цієї рубрики...
Нині ж наші серця переповнені невимовним болем втрати: завтра минає 40 днів, як душа нашого головного редактора Степана Дорофійовича Сачука розмовляє уже з Богом...
«ДАЙ, БОЖЕ, НАМ І ПОЛІТИКАМ МУДРОСТІ» (9 СІЧНЯ 2010 РОКУ, НАПЕРЕДОДНІ ВИБОРІВ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ)
«В останній час особливо багато розмов про сильного лідера нації, про необхідність твердої руки, рішучих і жорстких дій. Вже мало не до того договорилися, що без диктатури нам ніяк не вибратися з отого безладдя і безвладдя, із конфліктів та чвар, з нашого грузького політичного болота. Що ж, над нами завжди висіло, пригинало нас до землі сподівання на доброго дядю, доброго начальника, доброго царя, які і розсудять нас, і поставлять на місце, і спрямують на путь праведний. Але історія вже не раз переконувала: мудрих, людинолюбних, непорочних царів не буває, непорочний один Бог. Та ми продовжуємо вірити в цю гарну різдвяну казку і даємо можливість різного роду пройдисвітам і шулерам з вигодою для себе вміло експлуатувати цю віру.»
* * *
«Ми вже не раз переконувались, що нам вішають локшину на вуха, що обіцяне перед виборами, як правило, не виконується, бо за це ніхто не питає, а політики самі собі виставлять високі бали.
...Не будьмо легковірами. Вчімось не тільки слухати і коритись, а й розуміти, що криється за гарними словами. Вчімося думати і аналізувати, відбирати зерно від полови, судити про людей не по красних словесах, а по ділах. І брати відповідальність за власне рішення, щоб не нарікати потім на дядю, на владу і на все на світі. А брати відповідальність на себе — це насамперед позбутися байдужості, рабської психології, бути активним громадянином.
Обрати владу, а тим більше не зовсім усвідомлено — це тільки невелика частина діла. Треба поставити її під постійний суспільний контроль, щоб вона не була, як зараз, закритим акціонерним товариством, котре творить, що заманеться. Бо навіть найдобріші царі без контролю, без постійного відчуття відповідальності псуються. А люди у нас мудрі, мудріші за політиків, і Майдан показав, що вміють постояти за себе і за країну».
«ТО ДЕ Ж МИ СЕБЕ ЗАГУБИЛИ І ЯК ТЕПЕР ЗНАЙТИ?» (8 ТРАВНЯ 2010 РОКУ)
«Відверто кажучи, часом охоплює тривожне відчуття і дрож проймає від того, що ми самі себе так безвільно розгубили на життєвих манівцях, проміняли свій безцінний людський капітал — честь, совість, гордість — на чортзна-що: пристосуванство, підлабузництво, прагнення до уявного благополуччя, зрештою, на відмову від власного «я». Розгубили, живучи постійно у нестатках і приниженні, у постійному страху перед кимось і перед чимось, відчуваючи свою незахищеність. Ми воліємо за краще відмовлятись від своїх переконань і моральних цінностей, аніж показати характер і постояти за себе. Бо як би чогось поганого не вийшло, не накликати на себе неприємностей.
Але послухаймо нашу геніальну поетесу, совість народу Ліну Костенко. Вона каже: «У приниженні не можна жити і перемагати. Український народ досі не переміг, тому що він переживає дуже велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує, і він десь загубив у собі гордість. Йому кажуть, що він меншовартісний і він звик... Тільки створили державу нову, Українську, омріяну — і почали всі, навіть, на жаль, наші письменники і всілякі інтелектуали, закликати встати з колін. От стань на коліна для того, щоб встати... Якщо ви повзали, то повзайте далі. А чого ж ви закликаєте людей?».
* * *
«... спалах патріотичної активності людей під час Помаранчевої революції, їх готовність постояти за себе показав, що добротворчий потенціал у нас є. Не треба тільки розчаровуватись через те, що високі ідеали Майдану були зраджені. Адже боротьба за свої права, за достойне життя — це не одноразовий акт, до цього треба бути готовим постійно. Тим більше зараз, коли Україна стоїть на роздоріжжі і зусиллями нової влади може бути скерована в протилежний бік від незалежності.».
«КОЛИ НАРОД НА СЛУЖБІ У ВЛАДИ» (26 ЧЕРВНЯ 2010 РОКУ)
«У нової влади є ще один дуже популярний лозунг — «наводити порядок». Що ж, порядок й справді повинен бути, особливу потребу в ньому відчуваєш після отого безладдя, чвар у верхах і безвладдя, які нам довелося пережити зовсім недавно. Але при цьому виникає немало різних сумнівів і питань, на які, на жаль, нема однозначних відповідей. Який нам насаджують порядок? В інтересах чого і кого? Якими методами? Хто визначатиме справедливість порядку?
Влада, звичайно, встановлює порядок, який потрібен їй. Але то не є порядок, якщо він визначається чиновником на його розсуд і він же й вирішує — карати тебе чи милувати. То не є порядок, коли половина економіки в тіні і відвертий обман держави легко сходить з рук «своїм» і лояльним до влади. А коли потрібно звести порахунки з політичними чи бізнесовими опонентами, нацьковують податкову й прокуратуру — й бери колись «успішного» бізнесмена голими руками. Цим насамперед, до слова, і пояснюють масову втечу народних депутатів з опозиції в лоно коаліції...
Найкращий порядок — це коли в державі справедливі закони, і вони всіма, без огляду на становище і ранги, виконуються. А коли правлячі кола починають на свій аршин порядок і справедливість міряти, це, як правило, загрожує корупцією, диктаторством, користі для людей і держави від цього мало. А «правити» таким чином, звичайно, легше».
* * *
«Влада, влада і ще раз влада — ось визначальна мета і головний спонукальний мотив політиків. Турботі про інтереси простих людей при цьому дуже мало місця залишається. Хіба що на передвиборних лозунгах. О-о, там наші політики місця для турботи про людей не шкодують. І завзято змагаються одні з одними і в любові до нас, і у винахідливості — хто краще донесе до народу свої почуття на плакатах і більше наобіцяє. А народ наш терплячий і довірливий — дивись, та й клюне на привабливу приманку в черговий раз.
Але всякому терпінню при ходить кінець — і безпрецедентному українському — теж».
«СВОБОДА СЛОВА ПО-НАШОМУ І ПО-ЄВРОПЕЙСЬКИ» (25 ВЕРЕСНЯ 2010 РОКУ)
«...Газета завжди на видноті, відкрита людям, тут ні за кого не сховаєшся, не перечекаєш грози і грому десь у тихому місці. Фальш, пристосуванство, нечесність не пройдуть, цього не пробачать. Скільки видань гірко розплачується за це мізерними тиражами, а то й цілковитим банкрутством. Ми можемо із задоволенням відзначити, що наша газета практично в усі роки користувалася повагою і популярністю у волинян. Ми незмінно маємо найбільший тираж серед видань області.
І це не за рахунок всілякої там «розважаловки», дешевих прийомів, замішаних на сенсаційності і «жарених» фактах, а завдяки тому, що журналісти старалися ніколи не забувати про свій першочерговий обов'язок — служити людям, а не прислужувати владі, чутливо реагувати на їх запити і потреби, відстоювати їх. І це незважаючи на шалений тиск і репресії за компартійних часів та всілякі новітні методи затиску критики і свободи слова».
* * *
«Свої знавці є щодо того, які мають бути стосунки влади і преси як співзасновників, незважаючи на те, що вже ряд років мова йде про роздержавлення газет. Ось як недвозначно окреслив суть цих стосунків один наш поважний голова держадміністрації: «Я маю особливу відповідальність, адже виступаю в ролі одного із співзасновників газети. Кожне ваше слово — це й зона нашої відповідальності. Газета проходить не просте випробування: бути біля влади, але залишатися вільним виданням».
Що тут скажеш? Бути біля влади і залишатися вільним — це навіть не випробовування, а наруга над собою і здоровим глуздом, це акробатична позиція, коли тебе тягнуть за ноги в різні сторони. Шпагатом в таких випадках не відбудешся».
«ЯКЩО ВЛАДА ЛЮДЕЙ НЕ ПОВАЖАЄ, ВОНА ПОВИННА ЇХ БОЯТИСЯ» (17 ВЕРЕСНЯ 2011 РОКУ)
«Тверда рука є, жорстку авторитарну вертикаль вибудували, порядок наводять... Але яка мета при цьому переслідується, в інтересах кого і чого це робиться? Прості люди зовсім не відчувають, що порядок наводиться і реформи здійснюються в їх інтересах. А от що багаті швидко стають ще багатшими, незважаючи на кризу, — це ми з вами бачимо.
Факти свідчать про те, що нинішню владу і політиків менше всього цікавлять добробут і самопочуття людей, становлення громадянського суспільства на основі широких прав і свобод. Олігархічна влада, яка при нашому потуранні міцно утвердилась в країні, не здатна зрозуміти бідних. Її представники як в центрі, так і на місцях живуть зовсім іншим життям, у них зовсім інші цінності й прагнення. Ритуально проголошуючи щодня, як Отченаш, декларації про відданість демократії, інтересам народу і європейським стандартам, вони діють зовсім інакше, сповідують інші ідеали і принципи».
* * *
«Наші державні очільники чомусь не вважають за потрібне слухати і розуміти свій народ, хоч, йдучи до влади, ревно клянуться в цьому. Вони хочуть, щоб слухали тільки їх, і не лише слухали, а й думали так, як вони, схвалювали кожен їх крок, навіть якщо ці кроки ведуть вбік від інтересів суспільства. Не соромляться вже й зверхньо повчати чад своїх, як себе поводити. На зразок безцеремонного прем'єр ського: треба не скаржитися на життя, а брати лопати в руки і працювати. Ви уявляєте щось подібне у цивілізованій країні? Мабуть, і не підозрівають наші високодостойники, що нужденному люду інколи хочеться взяти в руки не лопати, а вила».
* * *
«...за свої права, ефективну і відповідальну владу, за краще життя треба боротися нам самим. Поки ми не розпрощаємось із хуторянською своєю філософією — «моя хата скраю», «від мене нічого не залежить», доти ми будемо упослідженими, а нашою пасивністю користуватимуться ті, для кого влада — лиш засіб для збагачення, для забезпечення шикарного життя. І оці наші обурення, висловлювані на кухні, «дулі в кишенях» мало кого обходять.
...Звичайно, влада наводить вигідний їй порядок, старається тримати людей у покорі. І для цього у неї тепер є всі можливості — могутній апарат правоохоронних і силових структур вірно і сліпо служить владі. Але народ все-таки сильніший, якщо він організований і готовий постояти за свої права й інтереси. І не народ має боятися влади, а навпаки — влада, яка не поважає людей, повинна їх боятися. Тільки тоді країна сильна, демократична і має майбутнє. Цю незаперечну істину напередодні виборів треба засвоїти всім».
«КОЛИ ПРАВЛЯТЬ БАЛ ЧИНОПОКЛОНСТВО І ГРОШІ» (11 ЛЮТОГО 2012 РОКУ)
«Закон же ніби й є, але він, як дишло — куди, вірніше, проти кого потрібно, так і повернуть. Під нестихаючий акомпанемент лицемірних розмов про судову реформу, вдосконалення законодавства на практиці цілеспрямовано й ефективно впроваджується принцип подвійних стандартів: своїм, друзям — усе, а опонентам, тим, хто має іншу точку зору, посміє виступати проти влади, — закон. У нас ніби не одне суспільство, а два, які живуть за різними принципами і законами — каста вибраних, багатих, тих, хто біля державного керма, яким все дозволено, і основна маса простих громадян — нужденних і безправних, або, як їх хтось принизливо назвав, пересічними».
* * *
«Страх і покірність, на жаль, стають головним інструментом державної політики. Наша керівна еліта не здатна брати розумом, інтелектом, професіоналізмом чи моральним авторитетом — кишка, як мовиться, тонка, багаж благенький. А ось грубою силою, залякуванням — це по-нашому, такий арсенал у влади завжди напоготові. Але ж суспільство, де все купується і продається, побудоване на страхові і насиллі над особистістю, не має перспективи і майбутнього. Це як зведений не на міцному цементному розчині, а на ріденькій піщаній бовтанці будинок, який дуже швидко розвалюється».
«ЧОМУ У НАС НЕ ЦІНИТЬСЯ ЛЮДСЬКА ГІДНІСТЬ?» (24 БЕРЕЗНЯ 2012 РОКУ)
«Звідки ж у нас ота тотальна неповага до людської особистості, її достоїнства і честі? І чому люди покірливо зносять наругу над собою, чому їм не вистачає рішучості, благородства, сміливості постояти за себе, за свою гідність? Різні можна почути з приводу цього міркування. Чи не найчастіше — традиційне посилання на наш менталітет, на це кляте почуття меншовартості, яке насаджувалося віками безправ'я і упослідження й все ще живить нашу рабську психологію. І на наші родові, так би мовити, хохляцькі риси, замішані на заздрощах, неприйнятті чужого успіху, підозріливості.
Проте не можна не помітити, що саме на новітній період нашої історії, коли, здавалося б, були всі передумови для утвердження своєї гідності, українського патріотизму, припадає найбільший занепад суспільної моралі, викривлення людських цінностей і стосунків. Замість того, щоб розбудити активність і творчу енергію громадян, влада пішла по давно протореному, випробуваному шляху — пригнічення народу. Для нас стало звичним ігнорування громадської думки, зневага до інтересів і наст роїв людей. Більше того, влада відверто не визнає, не терпить позиції і точки зору, які суперечать її уявленням, її комфортній камерній політиці, всілякими методами — відкритими і прихованими — старається при душити волевиявлення мас.»
* * *
«Вивищуючи себе на очах чесних простих громадян, зловживаючи їх довір'ям, використовуючи владу не в інтересах країни і її людей, а для влаштування заможного і квітучого життя, наші керманичі, політики, на жаль, не відчувають ні вини перед своїми співвітчизниками, ні докорів сумління. Навпаки — вони, вважаючи нас наївними простаками, постійно твердять про свою відданість демократії, про те, що вони денно і нощно думають про народ, невтомно працюють для його блага. Складається враження, що наші державники, їх оточення самі себе переконують у своїх доброчесностях і починають вірити у це. Так у наших суспільних стосунках міцно утвердились лицемір'я, практика подвійних стандартів, прикрашування дійсності. А все це разом виливається у стійке недовір'я до влади.
У нас прийнято вважати, що влада псує, віддаляє її носіїв від людей. А все тому, що ми ще не жили в умовах справжньої демократії, у нас нема громадянського суспільства. Бо там, де утвердився цивілізований державний механізм, де неухильно діють правові норми, влада підносить, облагороджує, додає відповідальності. Там людська гідність вища будь-яких посад, будь-якого становища і багатства. І всі переконуються, що багатство душі, інтелекту, духовне багатство — справді річ безцінна».
Це — остання суботня розмова Степана Сачука. Написана за 5 днів до смерті. Коли з температурою 39 градусів ходив на роботу. Напередодні Степан Дорофійович сказав, що хворий і тому переносить свою розмову з читачами на наступний тиждень. Але буквально за кілька годин до виходу номера за 24 березня на стіл відповідального секретаря усе ж лягла стаття «Чому у нас не ціниться людська гідність?». Невже Він раптом відчув, що це остання Його суботня розмова в житті, тому, пересилюючи біль, поспішив її дописати?
Джерело: газета «Волинь-нова» від 5.05.12 р.
Коментарі
Увага! Редакція сайту не несе відповідальності за висловлювання користувачів сайту, залишені ними у коментарях. За зміст коментаря відповідає його автор.
Ще нема
КОМЕНТУВАТИ
Маєте що додати, заперечити чи прокоментувати? Пишіть за допомогою форми під цим абзацом. Переконливо просимо ознайомитись з Правилами розміщення коментарів.